1. Мовознавство як наука. 

Мовознавство або лінгвістика – наука про природну людську мову загалом і мови світу як її представників. Спільні ознаки, властиві всім мовам світу, називають мовними універсаліями. Розрізняють конкретне і загальне мовознавство. Конкретне вивчає окремі мови або групу споріднених мов (українську, англійську, германські, балтійську).  Загальне мовознавство вивчає загальні особливості мови. До них належать суть мови, її природа, походження, закони розвитку, зв'язок із мисленням, також структуру й закономірності функціонування всіх мов світу. Прикладне мовознавство вивчає застосування мовознавчої теорії. Зіставне мовознавство – виявляє спільні і відмінні риси у структурі мови. Вступ до мовознавства – початковий, пропедевтичний курс загального мовознавства, охоплює такі проблеми: природу і сутність мови, структуру мови, походження та розвиток мови, виникнення письма, класифікація за походженням і будовою,зв'язок мовознавства з інш. науками.

2. Зв'язок мовознавства з іншими дисциплінами.

Мовознавство пов’язане із суспільними  і природничими науками: історія, археологія, етнографія, соціологія, психологія, література. Історія мови є частиною історії народу.  Мова фіксує історичні факти життя народу, розвиток культури. Археологія постачає мовознавству пам’ятки писемності, які розшифровують лінгвісти. Етнографія допомагає в дослідженні говірок. Соціологія – наука про суспільство, яке впливає на мову.  Психологія – в мові відображаються психічний склад. Логіка – вивчає закони мислення. Література – вивчає слово. Природничі науки: фізіологія, антропологія. Ф. – пояснює артикуляцію звуків, А. – походження мови. Мовоз. Пов’язане з медициною, фізикою, математикою, семіотикою, географією. Пов’язане з філософією, яка вивчає закони природи і суспільства і мислення.

3. Методи лінгвістичних досліджень.

Метод – шлях пізнання й витлумачення явища. Є підходи до дослідження явищ – індукція, дедукція. Індукція – метод дослідження, згідно з яким на підставі знання про окреме роблять висновок про загальне. Дедукція – на основі загальних положень, роблять висновки про окремі факти. Основні методи дослідження: описовий ( дає точний і повний опис мовних одиниць, їх систематизація, на його основі-описові граматики мов, тлумачні, орфографічні, орфоепічні, нормативні словники) , порівняльно-історичний ( об’єкт-споріднені мови, які мають спільного предка, відкриває закони, за якими розвивалися споріднені мови в минулому, реконструює давні мовні одиниці, створені історичні граматики мов, етимологічні словники) , зіставний ( вивчення різних мов, шляхом зіставлення виявити спільні й відмінні риси у звуковій, словниковій, граматичній системах, на основі створюють зіставні граматики мов), структурний ( дослідження структури мови, пізнає мови як цілісні структури, елементи якої пов’язані системою зв’язків).

4.Природа і сутність мови.

У науці відомі три погляди на природу мови: біологічне, психічне, суспільне. А. Шлейхер – мова природне явище. В. Гумбольдт – мова явище психічне. Ф. де Соссюр – мова явище соціальне. Мова не є біологічним явищем, бо дитина, яка народжується не може одразу розмовляти. Мова не є психічним явищем, тому що у кожного своя психіка. Мова – явище суспільне, бо вона виникла в суспільстві, обслуговує його, поза суспільством існувати не може.

5. Основні функції мови.

Основні функції мови є комунікативна і мисле творча. Комунікативна – функція спілкування. Існують жести і міміка. Мисле творча функція мови – формує та формулює думку. Мислення виражається словом і здійснюється  ньому. Обидві функції дуже пов’язані, щоб спілкуватися, потрібно мислити й уміти передавати свої думки за допомогою мовних засобів. Існують такі комунікативні  функції: емотивна - контактно установлювальна, репрезентивна ( позначення речей), емотивна ( вираження почуттів), експресивна ( самовираження), волюнтативна ( волевиявлення), прагматична (ставлення мовця до висловленого), естетична ( вираження прекрасного), метамовна ( опис спеціальної наукової мови). Існують такі мисле творчі функції: когнітивна ( пізнавальна), акумулятивна (нагромадження).

6. Мова і суспільство.

Мова створюється і розвивається в суспільстві, без мови не було б суспільства. Вона обслуговує всі сторони життя і діяльності людини. Розвиток і функціонування мови зумовлені станом суспільства. В мові відображається соціальна диференціація суспільства, на її стан впливають демографічні процеси, рівень освіти, розвиток науки. Свідомий вплив суспільства на мову – мовна політика. Проблема взаємовідношення мови і суспільства охоплює питання: мова і народ, мова і особа, мова і класи. Мова – загально природне явище. Народ – творець і носій мови. Вплив суспільства на мову і мови на суспільство – соціолінгвістика.

7. Знаковий характер мови.

Різні системи знаків вивчає – семіотика. Знак – матеріальний, чуттєво сприйманий предмет, який є представником іншого предмета і використовується для отримання, зберігання і передачі інформації. Основні ознаки знака – матеріальність, його використання для позначення чогось, інформативність. Один і той знак використовується у різних системах і має різне значення. Своє значення знак отримує в певній системі, поза системою не є знаком. Окремі звуки мови не є знаками, бо вони мають план вираження і не мають план змісту. Морфема не є знаком, бо вона виражає значення у складі слова. Лексема (слово) має план вираження і змісту і є знаком. Речення не є знаком, бо воно складається з декількох знаків. Паралінгвістика – міміка, жести.

8. Мова і мислення

Мислення – узагальнене й абстрактне відображення мозком людини явищ дійсності в поняттях, судженнях і умовиводах. Йому властиві: абстракція, узагальнення, аналіз, синтез, певні завдання, шляхи їх розв’язання , гіпотези. Мова і мислення пов’язані. Існують три типи мислення: чуттєво-образне ( конкретні образи, картини, притаманне і тваринам), технічне ( без участі мови, властиве і тваринам), поняттєве ( за допомогою мови). Мова і мислення оперують різними одиницями (фонема, морфема, слово, речення – поняття, судження, умовивід). Мислення виникло раніше, передує мові.

9. Мова і мовлення.

Поняття мова і мовлення розмежував Ф. де Соссюр. Мова – система одиниць спілкування і правил їх функціонування. Мовлення – конкретно застосована мова, засоби спілкування в їх реалізації. Мовлення – говоріння і його результати. Мову і мовлення розрізняють за такими параметрами: мова – явище загальне, абстрактне, мовлення – конкретне. Мова – явище стабільне, довговічне, загальноприйняте, мовлення – динамічне, випадкове, унікальне. Мова - явище психічне, мовлення – психофізичне. Мовлення – лінійне, мова –нелінійна. Мовлення розгортається в часі.  Мова і мовлення – явища соціальні.

10. Система і структура мови. Основні одиниці мови та їх функції.

Фонема (звуки), морфема (суфікс, префікс, корінь, закінчення), лексема (слово), речення. Система – сукупність взаємопов’язаних і взаємозумовлених елементів. Якщо з системи вилучити якийсь елемент, вона не зможе функціонувати.  Кожна система має свою структуру – це спосіб організації системи, її будова. Мова має чотирирівневу будову: фонологічний рівень, морфологічний, лексико-семантичний, синтаксичний. Синхронія – стан мови в певний момент її розвитку, вивчення мови в цьому стані. Діахронія – історичний розвиток мови, дослідження мови в часі, в її історичному розвитку.

11. Походження мови. Гіпотези про походження мови.

Проблема походження мови є дуже складною. Конкретні мови виникли на раніше 10 тисяч років тому, а людство заговорило декілька сот тисяч років тому. У 17-19 ст. виникло декілька гіпотез про походження мови. Звуконаслідувальна ( мова виникла шляхом наслідування людиною звуків природи, але вона неприйнятна, бо згідно з нею мова виникла випадково), звукосимволічна ( звуками людина передає свої враження про навколишній світ), вигукова ( предмети навколишнього світу викликали в людини почуття і вона вимовляла звуки, які стали першими словами), гіпотеза соц. Договору ( домовленість), трудових вигуків ( вигуки супроводжували трудові дії людей), жестів ( доповнення звукової мови), моногенезу (походження всіх мов світу від однієї мови), полігенезу (походження різних мов).

12. Літературна мова, її виникнення й основні ознаки.

Для літературної мови характерна стилістична диференціація мовних засобів. Літературна форма – вироблені й прийняті суспільством норми усного та писемного різновидів. Основні ознаки літературної мови: унормованість, стандартність, наддіалектність; полі функціональність; стилістична диференціація; наявність усної і писемної форм вираження. Унормованість літературної мови передбачає наявність у ній чітких, обов'язкових правил вимови звуків, наголошування, вживання слів, творення та використання граматичних форм, синтаксичних конструкцій тощо. Літературна норма виконує важливі суспільні функції - вона забезпечує взаєморозуміння членів суспільства, полегшує процес спілкування.

13. Загальна характеристика мов світу.

Мови світу розрізняють за структурою, кількістю їх носіїв, наявністю писемності, ступенем їх вивчення, суспільними функціями. Є 200 мов, якими користуються менше 1 млн. осіб., також є мови, якими розмовляють сотні, десятки і навіть одиниці людей. Є мови з давньою писемністю (санскрит), молодописемні, є такі, що не мають писемності (населення Африки, Австралії). Є мови, якими лише розмовляють, є національні, є які обслуговують декілька націй. Міжнародні мови: англійська, арабська, іспанська, китайська, французька, російська.

14.Типологічна класифікація мов.

Це класифікація мов за будовою, за способом вираження граматичного значення. Типологічна класифікація мов – класифікація, яка ґрунтується на виявленні подібності й відмінності будови мов незалежно від їх генетичної спорідненості. Уперше типологічну класифікацію розробили й обґрунтували німецькі мовознавці Фрідріх і Август Шлегелі. Фрідріх Шлегель в 1808р. опублікував працю «Про мову і мудрість індійців», у якій звернув увагу на відмінність у структурах мов і виділив дві групи мов: флективні(які мають флексії) і нефлективні(які не мають флексій). Його брат Август Шлегель доопрацьовував цю класифікацію і виділив три групи мов: аморфні (мови без афіксів), афіксальні та флективні. Він також поділив усі мови на більш ранні (синтетичні) й пізніші (аналітичні). В.Гумбольдт, взявши за основу класифікацію А. Шлегеля, поділив усі мови на чотири типи: ізолюючі (кореневі) – не мають афіксів, граматичного значення, виражаються способом порядку слів та інтонацією (давньокитайська, в’єтнамська), аглютинативні – граматичне значення виражається афіксами приклейками, які означають час, особу, число (тюркські, фіно угорські, ескімоські), інкорпоруючі – різні частини мови висловлюються у вигляді аморфних слів основ ( чукотська, пн. Америка) і флективні – граматичне значення виражається закінченням ( індоєвропейські мови, саміто хамітські).

15.  Генеалогічна класифікація мов.

Це вивчення і групування мов світу на основі споріднених зв’язків між ними ( на основі спільного походження від якоїсь прамови).  Вона базується на порівняльно-історичному методі, який має мету: встановити спорідненість мов, їх спільне походження, порівнюючи слова, звуки і граматичні форми, реконструювати слова і граматичні значення у мові-предку, встановити закономірності у зміні слів, звуків, граматичних форм після їх розходження. Бопп, Раск, Грімм, Востоков відкрили порівняльно-історичний метод. За генеалогічною класифікацією мови світу поділяють на сім`ї , групи, підгрупи та конкретні мови. Виділяють 200 сімей.

16.Споріднені мови. Мовна сім`я, група, підгрупа. Мовні союзи.

Спорідненість мов проявляється в їх систематичному матеріальному схожості, тобто у подібності того матеріалу, з якого побудовані в цих мовах  морфеми і слова, тотожні або близькі за значенням. Потрібно розмежовувати два види історичного зв'язку мов: з одного боку — контакт, викликаний географічним, територіальним сусідством, контактом цивілізацій, двосторонніми або однобічними культурними впливами і т. д., з іншого боку — споконвічне спорідненість мов. Контакти мов ведуть до запозичення слів, окремих висловів, а також кореневих і деяких афіксальних (зазвичай словотворчих) морфем. Не запозичуються афікси формоутворення — показники відповідних граматичних категорій, зазвичай також службові слова. Мовний союз — група мов, які набули деякі спільні риси внаслідок географічної близькості та взаємодії. Ці мови можуть бути неспорідненими чи лише слабо спорідненими.

17. Фонетика як лінгвістична дисципліна. Три аспекти вивчення звуків.

Звукове вираження – матеріальна оболонка мови.(об’єкт фонетики). Фонетика – наука, яка вивчає звуки мови. Об’єкт вивчення фонетики – звуки та закономірності їх поєднання, фонетичні процеси, природа і структура складу, наголос, інтонація. Розрізняють загальну (загальні особливості звуків усіх мов) і конкретну (звуки певної мови або групи мов) фонетику. Звуки вивчають у синхронічному та діахронічному аспектах. Розрізняють описову ( на певному етапі) і історичну фонетику. Є зіставна фонетика ( спільне і відмінне в звукових системах). Звуки: фізичні (звучання), фізіологічні (творення звуків), лінгвістичний (функції у мові).

18. Голосні та приголосні звуки.

Класифікація голосних – артикуляційна, за ступенем просування язика вперед, назад і ступенем його підняття при їх творенні. Голосні поділяються на переднього ряду, середнього та заднього і низького, середнього та високого піднесення. За положенням губ – лабіалізовані і не лабіалізовані. За м’яким піднебінням – ротові і носові. За тривалістю звучання – довгі, короткі. Система голосних – вокалізм. За акустичною ознакою приголосні – сонорні, шумні. За артикуляційного погляду – місце творення (губні, язикові, язичкові, глоткові, гортанні), за пасивним артикулятором – міжзубні, зубні, піднебінні, за акустикою – свистячі, шиплячі, за способом творення (проривні, щілинні, зімкнено-прохідні, африкати), за додатковою артикуляцією – м’які, придихові, за тривалістю вимовляння – довгі, короткі. Система приголосних – консонантизм.

19. Членування мовленнєвого потоку.

Членується на відрізки різного розміру – основні фонетичні одиниці (фрази, такти, склади, звуки). Фраза – відрізок мовлення, що становить собою інтонаційно – змістову єдність, виділену з двох боків паузами. Кожна фраза пов’язана зі змістом та інтонацією, має наголос. Всередині фрази немає паузи. Фраза розпадається на такти – частина фрази, об’єднана наголосом. Такти членуються на склади (звуки).

20. Склад. Основні теорії складу.

Три теорії складу: еспіраторна (склад – це звук, який вимовляється одним поштовхом повітря) , мускульна напруга ( склад – це частина, яка вимовляється з єдиною мускульною напругою), сонорна ( за звучністю склад має вершину і периферію, склад – частина такту, яка склад. з більш звучного і прилеглих до нього менш звучних звуків). Розрізняють відкритий, закритий, прикритий (почин. з приголосного), неприкритий (з голосного) склади. Типи складів: відкритий неприкритий, закритий прикритий, відкритий прикритий, закритий неприкритий. Складотворний звук – голосний (монофтонг). Дифтонг – два голосних, один склад. Трифтонг – три голосних, один склад.

21. Просодичні засоби мовлення. Наголос і інтонація.

Наголос – виділення в мовленні певної одиниці в ряду неоднорідних одиниць за допомогою фонетичних засобів. Розрізняють: словесний (динамічний – виділення одного із складів слова більшою силою, музикальний – виділення наголошеного складу інтонаційно, кількісний – виділення складу більшою тривалістю звучання), фразовий (виділення певного слова у фразі), логічний (виділення якогось слова у всьому висловлюванні) і емфатичний ( емоційне виділення слів у висловлюванні напруженою вимовою певних звуків) наголос. Членування мовлення на фонетичні відрізки пов’язане з інтонацією. Інтонація – рух, зміна, динаміка тону, що супроводжує висловлювання, ритміко-мелодійний малюнок мовлення. Склад. З мелодики (зміна частоти основного тону), інтенсивності (посилення голосу), пауз , темпу і тембру (емоційне забарвлення) мовлення.

22.  Поняття фонеми. Фонологічна система.

Протиставлення звуків в словах – опозиція (релевантна – розрізнення слів і морфем, не релевантна – не виконують таку функцію). Функцію розрізнення виконує фонема – мінімальна звукова одиниця мови, яка служить для розпізнавання значеннєвих одиниць – морфем і слів. Відмінність між звуком і фонемою: Фонема - соціальне явище, звук – індивідуальне, фонема – мовна одиниця, звук – мовленнєва, фонема – абстрактна одиниця, звук – конкретна, фонема – стала величина, звук – залежна. Диференційні - ознаки фонем, за якими розрізняють значення слів чи морфем. Інтегральні – ознаки фонем, які не розрізняють значень слів. Позиції фонем: сильні, слабкі або наголошена і ненаголошена. У мовленні виступають варіанти фонем – алофони. Варіації фонем – індивідуальні й позиційні зміни фонем. Фонологічна система – протиставлення фонеми всім інш., підбирання слова, які відрізняються фонемою. Опозиції – привативні – опозиція, в якій член має якусь ознаку, а інший ні, градуальні – члени характеризуються різним ступенем, еквіполентні – обидва члени рівноправні. Корелятивна опозиція – члени різняться тільки однією ознакою, за іншими збігаються.

23.Позиційні фонетичні зміни

Зміни, спричинені впливом загальних умов вимови. Редукція голосних, оглушення дзвінких приголосних в кінці слова і протеза. Редукція – ослаблення артикуляції ненаголошених звуків і зміна їх звучання (кленок, клинок). Буває якісна ( голосні ненаголошених складів стають слабшими і коротшими, втрачають ознаки свого тембру, якість)  і кількісна ( голосні ненаголошених складів втрачають силу і довготу, зберігають тембр). Протеза – поява перед голосним, що стоїть на початку слова, приголосного для полегшення вимови (острий, гострий).

24. Комбінаторні фонетичні зміни.

Зміни, зумовлені впливом одного звука на інший. Акомодація ( консонантна, вокалічна, прогресивна, регресивна. зміна одного звука під впливом інш., сусіднього, часткове пристосування сусідніх звуків), асиміляція ( повна, неповна, регресивна, прогресивна, контактна, дистанційна. артикуляційне уподібнення одного звука до іншого в мовленнєвому потоці в межах слова або словосполучення), дисиміляція ( розподібнення артикуляції двох однакових звуків у межах слова, втрата ними спільних, фонетичних ознак), діареза ( викидання звука чи складу в слові для зручності вимови), епентеза ( поява у словах додаткового звуку), метатеза, суровий, суворий ( взаємна перестановка звуків або складів у межах слова). Гаплологія -  випадіння внаслідок дисиміляції одного з двох сусідніх однакових або подібних складів. Субституція – зміна в запозичених словах чужого звука своїм.

25. Мова і письмо. Етапи розвитку письма.

Письмо – штучно створена система фіксації мовлення, яка дає змогу за допомогою графічних елементів передавати мовленнєву інформацію на відстані й закріплювати її в часі. Письмо кіпу – паличка з різнокольоровими шнурками з вузликами. Письмо вам пум – пояс або жезл із кольоровими черепашками. Письмо – графічне, пов’язане з використанням малюнків, значків, букв, цифр. 1 етап – піктографія – відображення змісту повідомлення у вигляді малюнка. 2 етап – ідеографія – письмо графічними знаками, що позначають поняття.(знак позначає ціле слово). Виникли три шляхи спрощення письма: лексичний, граматичний, фонографічний – різновид письма, в якому графічні знаки позначають звуки.(складове – склад окремий знак, консонантне – приголосні букви, буквено-звукове – приголосні і голосні письмо).

26.Графіка. Орфографія. Основні принципи правопису.

Сукупність усіх засобів письма, розділ мовознавства, який вивчає співвідношення між графемами і звуками. Алфавіт – сукупність букв якогось фонографічного письма, розташованих у історично усталеному порядку. Існує 4 сім`ї алфавітів – латинська, слов’янська, арабська, індійська. Букви бувають: однозначні, двозначні, які позначають два звуки, які не позначають жодного звука. Орфографія – система однакових написань, що історично склалися, яку використовують в писемному мовленні, розділ мовознавства, який вивчає і опрацьовує систему правил, що забезпечують однакові написання. 4 принципи орфографії: фонетичний ( слова пишуть як вимовляють), морфологічний ( однакове написання тієї ж самої морфеми), історико - традиційний принцип ( збереження написань з тих часів), ідеографічний ( смислові відмінності подібних написань).

27. Лексикологія як розділ мовознавства

Розділ науки про мову, який вивчає лексику (словниковий склад мови). Вивчає двосторонні одиниці, які мають план вираження і план змісту. Розрізняють: загальну – загальні закономірності будови і розвитку, конкретну – словниковий склад мови, історичну – зміни словникового складу, зіставну – подібність і відмінність словникового складу, прикладну – укладання словнику, перекладу. лексикологію. До неї належать – власне лексикологія, семасіологія – значення слів, ономасіологія – процеси найменування, етимологія – походження слів, фразеологія, ономастика – власні імена.

28. Слово як одиниця мови.

Двостороння одиниця, має план вираження і план змісту. Слово — найменша самостійна і вільно відтворювана в мовленні відокремлено оформлена значима одиниця мови, яка співвідноситься з пізнаним і вичленованим окремим елементом дійсності і основною функцією якого є позначення, репрезентація елемента — його називання, вказування або його вираження. Слово — це послідовність морфем, об'єднаних за граматичними правилами певної мови і співвідносних з певним елементом позамовної реальності. Зазвичай слово складається із основної морфеми — кореня, та афіксів: префіксів, суфіксів та закінчень. Слова сполучаються між собою, формуючи інші елементи мови — фрази та речення. 4 типи слів: повнозначні, вказівні, службові, вигукові.

29.Лексичне значення.

Історично закріплена в свідомості людей співвіднесеність слова з певним явищем дійсності., продукт мисленнєвої діяльності людини, пов’язане з редукцією інф. люд. свідомістю, з порівнянням, класифікацією, узагальненням. Ядро – концептуальне значення – мисленнєве відображення явища дійсності. Конотативне значення – емоції. Слово вступає у 3 типи відношень:предметне слово предмет – загальна і конкретна віднесеність( кінь позначає будь якого коня), поняттєве слово поняття – узагальнення і виділення предметів , лінгвальне відношення слово слово -  існування у співвідношенні за значенням.  Прямі і переносні значення слова. Вільні і зв’язні значення.

30.Слово і лексема

Слово є конкретною одиницею. Лексема – слово-тип, абстрактна одиниця мови, інваріант, у якому абстрагуються від його форми., це слово в сукупності його форм і можливих значень у всіх його вживаннях і реалізаціях. Лексема варіюється в плані вираження и змісту. Різні значення багатозначного слова – лексико-семантичні варіанти. ( співати – співать, сміятися – сміятись).

31.Поняття полісемії.

Наявність різних лексичних значень у одного й того ж слова відповідно до різних контекстів. Деякі слова мають більше 20 значень. Слова з двома і більше значень – багатозначні, полісемічні. Окремі лексичні значення слова – лексико-семантичні варіанти. ( семантична спільність). Багатозначність слова розвивається на основі перенесення назви з одного предмета на інший. Три типи перенесення: за подібністю – метафоричне, приховане порівняння, за функцією – речі різні, виконують однакові функції, за суміжністю – метонімічне, перенесення назви з цілого на частину і навпаки - синекдоха.

32. Типи перенесень значення. Метафора і метонімія.

За подібністю – метафоричне перенесення.(приховане порівняння). За функцією – речі різні, але виконують подібні, однакові функції. За суміжністю – метонімічне.( часова суміжність,просторова, причинно-наслідкова). Перенесення назви з цілого на частину і навпаки – синекдоха. (розширення і звуження значення). Значення багатозначного слова реалізується в контекстах.

33. Омоніми. Суміжні з омонімією явища.

( ключ, ключ, образ, образ)Слова, які звучать однаково, але мають різні значення.(повні і неповні, гомогенні – розпад одного слова на два і гетерогенні – збіг різних слів). ( три олівці, три йому руки) Омоформи – слова, в яких збігаються тільки окремі форми. ( Роман, роман) Омофони – слова, які вимовляються однаково, але різняться написанням. ( замок, замок, мука, мука) Омографи – слова, які пишуться однаково, але вимовляються по-різному. ( уродливий, гарний) Міжмовні омоніми – слова двох мов, які мають однакову форму, але різняться значенням.

34. Синоніми. Класифікація синонімів.

( веселка, райдуга) Слова, які мають значення, що повністю або частково збігаються. Абсолютні – повністю збігаються, століття, сторіччя.  Часткові синоніми – неповністю збігаються: семантичні – різняться відтінками значень, шлях, дорога, стилістичні – емоційно-експресивне забарвлення, їсти, жерти, семантико-стилістичні – відтінки значень і стилістичне забарвлення, іти, плестись. Сукупність синонімів певного змісту – синонімічний ряд. Домінанта — стрижневе слово синонімічного ряду, найбільш загальне за лексичним значенням, навколо якого групуються інші слова-синоніми.

35.Антоніми. Класифікація антонімів.

День, ніч. Різні за звучанням слова, які мають протилежні, але співвіднесені значення. В антонімічні ряди вступають ті, які означають ступінь ознаки, протилежно спрямовані дії, точки простору та часу. 4 групи: ( молодий, старий) контрарні – якісна протиставленість, утворення градуальних опозицій, ( істинний, хибний, живий, мертвий) комплементарні – доповнення, ( збирати. Розбирати) векторні – протилежна спрямованість дій, ознак, властивостей. Антитеза – зіставлення протилежних явищ, для посилення враження. Оксиморон – поєднання контрастних за змістом понять, нове уявлення.

36.Гіперо-гіпонімія. 

( береза, дуб, клен) Родо-видові відношення в лексико-семантичній системі. Родові слова – гіпероніми, видові – гіпоніми.Можлива тільки одностороння заміна. Конверсія – спосіб вираження суб’єктно-об’єктних відношень в еквівалентних за змістом реченнях. Конверсиви -  слова, які передають двобічні суб’єктно-об’єктні відношення в лексико-семантичній системі. Роман купує у Степана книжку, Степан продає Романові книжку.

37. Лексико-семантична система мови. 

Найрухоміша серед усіх мовних рівнів, має здатність до саморегулювання, перебудови, яка не порушує системності, для постійної комунікативної придатності. Системність також зумовлена системністю об’єктивного світу, який відображений у лексиці. Ця система базується на відношеннях: парадигматичних і синтагматичних. (теплі стосунки, палке кохання, вогонь душі).

38.Парадигматичні та синтагматичні відношення у лексикології.

П.в. – відношення між словами на основі їх спільності або протилежності їх значень: відношення смислової подібності(синонімія), смислового протиставлення(антонімія), смислового включення (гіпонімія), супідрядності. Найбільші парадигматичні об’єднання – лексико-семантичні поля. С.в. – лінійні зв’язки слова, його сполучуваність, контекст. Кожне слово поєднується з певними словами.

39. Лексико-семантичне поле.

Сукупність парадигматично пов’язаних лексичних одиниць, які об’єднані спільністю змісту і   відображають поняттєву, предметну й функціональну подібність позначуваних явищ. Поля: спорідненості, переміщення, розумової діяльності, темпоральне, метеорологічне, поле сприймання, температури. Кожне поле має спільну ознаку – архісему, яка виражається лексемою з узагальненим значенням. Кожна окрема одиниця лексико – семантичного поля повинна відрізнятися від інших одиниць цього ж поля однією диференційною ознакою. (йти, ходити) Л.с. поля пов’язані між собою, засіб – багатозначні слова. Поле складається  з груп і мікросистем.(синонімічні ряди, антонімічні пари, гіперон-гіпоніми, конверсиви).

40.Типи слів за сферою вживання. Активна і пасивна лексика.

Лесика поділяється на активну лексику – часто вживані слова, використовують всі носії мови незалежно від професії, освіти, місця проживання. Належать: назви спорідненості, назви частин організму людини, тварини і т. д., пасивну – це рідковживані слова, якими переважно є застарілі слова, або які тільки з’явилися в мові, а також професіоналізми, екзотизми, жаргонізми й арготизми.

41. Соціальна диференціація лексики.

Професіоналізми – слова, що їх уживають люди, об’єднані певною виробничою діяльністю, тобто слова, притаманні мовленню представників певної професії. (плавка, проба, оранка).  Діалектизми – слова, які вживають на певній території. (бараболя, вуйко)  Екзотизм – слова, які позначають властиві іншим народам або країнам поняття. (ікебана, корида)  Жаргонізми – слова, властиві розмовній мові людей, пов’язаних певною спільністю інтересів. (автомат, кайф)  Арготизми – спеціальні слова і вирази, типові для якогось соціального прошарку, вживані з метою засекречення комунікації. Табу – заборона на вживання слів, виразів через забобони, вірування з цензурних міркувань. Евфемізми – слова, які вживають замість заборонених слів.( помер, відійшов у вічність) Стилістично нейтральна лексика – слова, які вживаються у всіх стилях мови.

42.Стилістично забарвлена лексика.

Лексика, яка вживається у певних стилях: висока (книжкова, піднесена), знижена. Висока лексика – використовують у літературно-писемному і піднесеному усному мовленні, науковому, публіцистичному, в ділових документах, худ. Літ.: поетична - діброва, блакить, народнопоетична – голубонька, сизий орел, наукова – аргумент, лірика, публіцистична, офіційно-ділова – протокол, заява, професіоналізм. Низька лексика: розмовно-побутова – відлюдько, замазура, просторічна – пузо, звиняйте, діалектизми - трембіта, вульгарна лайлива лексика – падло, стерво, жаргонізми та арготизми.

43.Архаїзми, історизми, неологізми.

Застарілі слова, які вийшли з активного вжитку, але збереглися в пасивному словнику. Власне архаїзми – слова, які називають предмети та явища, що існують і тепер, але витіснені з активного вжитку іншими синонімічними словами – чадо – дитина, самокат - велосипед (лексичні - лексико-словотвірні, лексико-фонетичні, семантичні – застарілі значення наявних в активному словнику слів). Історизми – слова, які вийшли з ужитку в зв’язку зі зникненням позначуваних ними понять. (осавула, сотник) Неологізми – нові слова, (беркутівець, посадовець) що виникли з пам’яті людей, які їх використовують (лексичні – нові слова за значенням і звучанням, семантичні – нові значення в наявних словах – більшовик).

44. Запозичення. Різновиди запозичень.

Розрізняють матеріальні запозичення і калькування. М.з. – запозичення, з якого з іноземної в рідну мову входить лексична одиниця повністю. ( лазер, мітинг, кімоно) Калькування – копіювання іншомовного слова за допомогою свого, незапозиченого матеріалу, по морфемний переклад іншомовного слова. (самовизначення, самоопридиление).  Семантичні запозичення – коли своє слово набуває значення, яке має його іншомовний відповідник. (правий, лівий) Словотвірні запозичення – коли власний зміст передається морфемами інших мов. (телефон) Запозичення: усні, писемні, прямі і опосередковані. Інтернаціоналізм – слова поширені у більшості мов світу.

45. Термін і його ознаки.

Термін – спеціальне слово або словосполучення, яке служить точним позначенням понять якоїсь галузі науки.( системність, наявність дефініції - тлумачення, тенденція до моносемантичності – одне значення в межах певної науки, відсутність експресії, стилістична нейтральність. Терміни – це переважно запозичення, динамічний шар лексики. Термінознавство – наука вивчає терміни.

46.Лексикографія. Основні типи словників.

Розділ мовознавства, який займається теорією і практикою укладання словників. Пов’язана з лексикологією.  Теоретична ( опрацьовує загальну теорію словників: розробляє основні принципи відбору лексики, розташування слів, словникових статей, структуру словникової статті) і практична ( забезпечує навчання мови рідної, іноземної, описує і нормалізує рідну мову, дає матеріал для наукового вивчення лексики) лексикографія. Характерні: розуміння лексики як системи, діалектичний погляд на значення, визнання тісного зв’язку з граматикою. Словники: енциклопедичні – описують світ, пояснюють явища, поняття., лінгвістичні – словники слів.(одномовні – тлумачні, іншомовних слів, неологізмів, діалектні, історичні,етимологічні, фразеологічні, і багатомовні – переклад слів)

47.Фразеологія як розділ лексикології.

Сукупність фразеологізмів даної мови, розділ мовознавства, який вивчає фразеологічний склад мови. Предмет – дослідження природи фразеологізмів і їх ознак, виявлення закономірностей функціонування їх у мові. Ф. – стійкі словосполучення. Характеризуються – відтворюваністю, цілісністю значення, стійкістю, непроникністю. Ф. – єдиний член речення. У нього грошей кури не клюють.

48. Поняття фразеологізму. Типи фразеологічних одиниць.

Відтворювана одиниця мови з двох або більше слів, цілісна за своїм значенням і стійка за складом та структурою. Притаманна образність. Йому цей капелюх так потрібен, як зонтик рибі.  Фразеологічні зрощення (ідіоми) – семантично неподільні фразеологічні одиниці, значення яких не випливає зі значень їх компонентів. ( собаку з’їсти, точити ляси, підсунути свиню) Фразеологічні єдності – семантично неподільні фразеологічні одиниці, цілісне значення яких умотивоване значенням їх компонентів. (зробити з мухи слона, пальцем не ворухнути) Характерна семантична двоплановість. Фразеологічні сполучення – звороти, в яких самостійне значення кожного слова є абсолютно чітким. Але один із компонентів має зв’язане значення. (брати участь, розквасити ніс). Фразеологічні вирази – стійкі за складом і вживанням семантично подільні звороти, які складаються повністю зі слів із вільним значенням (прислів’я, приказки, афоризми). Не все золото, що блищить.

49. Граматика. Граматичні рівні мови.

Будова мови (система морфологічних категорій і форм, синтаксичних категорій і конструкцій), наука, яка вивчає будову мови. Розрізняють: формальну граматику – вивчає граматичні форми та їх структуру, контенсивну – вивчає значення форм і структур, синхронічну – будова мови на певному умовно виділеному часовому етапі, діахронічна – мовна будова в історичному розвитку, функціональна – функції граматичних одиниць. Граматика складається з двох розділів: морфологія, синтаксис.

50. Розділи граматики.

Морфологія – розділ граматики, що вивчає граматичні властивості слова, зміну форм слів і пов’язаних із ними граматичних значень (вчення про частини мови). Синтаксис – розділ граматики, який вивчає засоби і правила побудови висловлювань, тобто його предметом є речення (граматика зв’язного мовлення). Цей поділ – умовний. Словотвір або дериватологія – утворення нових слів від наявного уже кореня. Граматика – абстрактна. Основні одиниці граматики – морфема для морфології, конструкція, речення для синтаксису. Основне для граматики – виявлення значень, що стоять за мовними структурами, проблеми граматичної семантики.

51. Граматичне значення.

Узагальнене мовне значення, яке властиве рядам слів, словоформ, синтаксичних конструкцій і яке має в мові регулярне вираження. Г.з. відрізняється від лексичного: відношенням до слова і будови мови, характером узагальнення, відношенням д мислення й об’єктивної дійсності,способом вираження. Г.з.: Дериваційні – незмінні, постійні показники слова, дають граматичну класифікацію.(значення роду іменників, виду дієслів, перехідності, зворотності), реляційні значення – змінні, видозмінюються від однієї словоформи до інш., використ. для зв’язку слів у реченні( значення роду прикметників, значення відмінків, значення особи, модальні значення – відношення людини до висловленої думки і до об’єктного світу – ствердження, заперечення., умовність, бажаність, запитання, волевиявлення. Модальні значення – відношення людини до думки і світу, ствердження, заперечення, умовність, бажаність, запитання.

52. Граматична категорія.

Система протиставлених одна одній однорідних граматичних величин(граматичних форм з однорідним значенням). Потрібно, щоб був ряд форм, об’єднаних спільним значенням, всередині об’єднання – протиставлення, протиставлені значення мали формальне вираження. Наявність формального вираження – основний критерій виділення граматичної категорії. Г.к. поділяють на морфологічні – категорія роду, числа, відмінку, виду, часу, способу, особи. і синтаксичні – категорія активності, пасивності, комунікативної спрямованості, стверджуванності, заперечуваності, синтаксичного часу, способу. Морфологічні категорії: класифікаційні – члени виступають як рубрики класифікацій слів.,словозмінні – слово набуває граматичні категорії залежно від слова, з яким воно поєднується. Категорії: роду,відмінка, числа, означеність неозначеність,порівняння,часу, виду, стану, способу, особи.

53.Поняття морфеми. Види морфем.

Мінімальна двостороння одиниця мови. Варіюється в плані вираження і змісту. Морфема реалізується як сукупність варіантів, є абстрактною одиницею, інваріантом, мовною одиницею. Варіанти морфеми – аломорфи, морфи – лінійні мовленнєві одиниці. Морфема не завжди збігається зі складом. Морфеми: речове значення – узагальнене відображення дійсності, виражене поняття, дериваційне – значення яке доповнює речове, уточнює, конкретизує його, реляційне – вказує на відношення між словами в реченні. Морфеми поділяються на сегментні – виділяються шляхом членування лінійної одиниці – слова (корінь, афікс – службова морфема, приєднана до кореня, виражає граматичне, словотвірне значення. Афікси – префікси, постфікси, інтерфікси, інфікси, циркумфікси охоплює з двох боків корінь, транс фікси – вставлений у перерваний корінь), несегментні – морфеми, які неможливо вичленити сегментуванням слова (нульова морфема, суперсегментні морфеми – наголос, тон). Афікси – словотворчі, формотворчі.

54.Синтетичні способи вираження граматичних значень.

Афіксація – вираження граматичних значень за допомогою афіксів: суфіксація, префіксація, конфіскація префікс і суфікс, інфіксація – морфеми всередині кореня, транс фіксація – афікси розривають корінь, нульовий афікс., Чергування – внутрішня флексія, Наголос – фонетичний засіб вираження граматичного значення, Редуплікація – повне або часткове повторення кореня, основи або цілого слова без зміни звукового складу або з частковою його зміною, Словоскладення – поєднання кореневої морфеми з кореневою, поява нового слова, Суплетивізм – утворення граматичних форм одного й того ж слова від різних коренів або основ.( брати, взяти).

55. Аналітичні способи вираження граматичних значень.

Вираження граматичного значення за допомогою службових слів (виражають граматичні значення: артиклі – засіб частиномовного позначення, розрізняють граматичні категорії означеності, категорія числа, відношення між словами в реченні., прийменники – відношення між словами, вказують на відмінок іменника., допоміжні слова – творення складних дієслівних форм, граматичний спосіб вираження категорій. , слова ступеня  , післяйменники – знаходяться після іменника., сполучники частки – модальні значення, граматичні, пусті слова – беруть на себе вираження граматичних значень повнозначних слів) інтонації – модальність речення, групування членів речення, просте і складне речення, сурядність підрядність, актуальне членування, вставні слова  , порядку слів – розрізняє підмет і додаток, означення і означуване.

56. Частини мови. Критерії виділення частин мов.

Великі за обсягом класи слів, об’єднаних спільністю загального граматичного значення і його формальних показників. Три основні критерії класифікації частин мови: семантичний – передбачає віднесеність до однієї частини мови слів із спільним загальним граматичним значенням, предметність, дія, якість., Формально-граматичний – до уваги береться своєрідність змінювання слів, їх форми, які є виразниками певних морфологічних категорій., Синтаксичний – до однієї частини мови відносять слова, здатні стояти в реченні однакових синтаксичних позиціях і виконувати однакові функції., Словотвірний – для кожної частини мови виділяють набір словотвірних моделей та інвентар словотвірних засобів.

57. Словосполучення. Типи словосполучень.

Студентські збори, зустріч товариша. Два чи більше повнозначних слів, об’єднаних синтаксичним зв’язком.(предмет синтагматичного синтаксису, вивчає валентність слова, способи її реалізації, вираження відношення). Валентність – здатність слова вступати в синтаксичні зв’язки з іншими словами. Синтаксичні словосполучення – зберігаються лексичні значення повнозначних слів, які до нього входять. Фразеологічне – лексична самостійність компонентів ослаблена, утрачена, значення наближається до одного слова. Сурядний і підрядний зв'язок між словами у словосполученнях. Складні словосполучення, комбіновані – основа зв’язків від різних стрижневих слів. Підрядні словосполучення – предикативні(підмет і присудок), непредикативні.  Підрядні: атрибутивні(залежне слово називає ознаку), об’єктні(залежне слово об’єкт), релятивні( залежне слово щось називає).

58. Синтаксичні зв’язки слів.

Узгодження – граматичні значення стрижневого слова повторюються в залежному слові. (велика радість) Керування – одні граматичні значення стрижневого слова викликають у залежному слові інші, конкретно визначені граматичні значення, форма залежного слова зумовлюється стрижневим. ( читаю книжку) Координація – взаємна супідрядність підмета і присудка, їх узгодженість.( дівчата співають)  Прилягання – зв'язок між словами, виражається опозиційно або інтонаційно. (слухати уважно) Тяжіння – узгодження предикативного означення з підметом. ( батько повернувся задоволений)  Інкорпорація – поєднання слів-коренів, сукупність яких оформляється службовими елементами. Замикання – синтаксична побудова, вимагає дискантного розташування найтісніше пов’язаних слів. Ізефат – атрибутивне словосполучення, складається з 2 іменників, перший означення, показник зв’язку в другому.

59. Речення та його ознаки.

Мінімальна комунікативна одиниця, яка про щось повідомляє й розрахована на слухове або зорове сприйняття. Характеризується: комунікативністю, самостійністю, структурною цілісністю.  Основні ознаки: предикативність – співвіднесеність змісту речення з об’єктивною дійсністю.(присудок) Модальність – вираження мовцем свого ставлення до змісту висловлювання. Речення: розповідні, питальні, спонукальні, прості, складні, поширені, непоширені, двоскладні, односкладні. Структурна схема – зразок, за яким будується речення.

60. Актуальне членування речення.

Членування речення за змістом на дві частин: предмет мовлення і те, що про нього говориться. Основні засоби – інтонація, порядок слів. Засоби – вказівні, неозначені займенники. Речення має дві змістові частини:одна називає предмет мовлення, інша позначає інформацію про нього. Відоме, дане – тема, нове, стверджує – рема. Здійснюється за допомогою контексту або конституції. А.ч.р. – засіб зв’язку речень у тексті. 2 типи співвідношення тем у сусідніх реченнях: послідовний(тема наступного речення – рема попереднього), паралельний – тема повторюється у декількох реченнях.

1.           

1.